С�

29

2023

29 вересня — 82-гі роковини початку масових розстрілів мирного населення, вчинених гітлерівцями в урочищі Бабин Яр під час окупації Києва у ході Другої світової війни

Бабин Яр — всесвітньо відомий, очевидно найбільш моторошний, але не єдиний в Україні символ Голокосту. Масові страти людей за національною, етнічною, расовою, культурною, релігійною і класовою ознаками проводилися тоталітарними режимами у ХХ столітті по всій Україні, а у часи Другої світової війни стали уособленням нацистської політики масового знищення населення.
В цей скорботний день світова спільнота не тільки згадує жертв людиноненависницької політики, але й засвідчує прагнення до

боротьби з антисемітизмом, расизмом та всіма іншими формами нетерпимості, які можуть призвести до цілеспрямованого насилля щодо окремої групи людей.
    Це нагадування про всесвітню трагедію, про масове вбивство євреїв та незліченні жертви з числа представників інших національних спільнот у всіх європейських державах, безпрецедентний злочин проти людства.
    Само слово «Голокост» походить із давньогрецької, у перекладі — «всеспалення» і позначало геноцид вірмен в Османській імперії у 1915 р. Проте у 1940-х єврейський письменник Елі Візель почав вживати його за цією асоціацією і щодо дій німецьких нацистів під час Другої світової. І згодом цей термін почав вживатися у всьому світі саме як позначення злочину проти євреїв. Самі ж євреї політику системного знищення свого народу називають «Шоа», у перекладі з івриту — «катастрофа». Міфічні, необґрунтовані нацистські ідеї «Устрою ідеального суспільства» замордували 6 мільйонів людей, які були позбавлені найважливішої людської цінності – життя. Саме ця страшна трагедія згенерувала створення Загальнолюдських правових інституцій та їх основного документу — «Загальної Декларації прав людини», аби унеможливити появи повторного вбивчого сценарію.

ПРАКТИЧНЕ ТА АДМІНІСТРАТИВНЕ ВТІЛЕННЯ «ГОЛОКОСТНОГО СЦЕНАРІЮ»: ГЕТТО, ТАБІР ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ

    Світова катастрофа знайшла своє практичне втілення і на території Одеської області, безпосередньо міста Ізмаїл та Ізмаїльського району. Згідно загальній практиці, на території м. Ізмаїл були організовані адміністративні уособлення антисемітизму – гетто та табір примусової праці, а на території с. Богданівки Березівського району Одеської області (нині Доманівський район Миколаївської області) була створена остання станція призначення представників єврейської національності – концентраційний табір, який завдяки кількості замордованих людей отримав заочну назву «другого Бабиного Яру». А загалом на території Одещини загинуло понад 300 тис. євреїв.
    Документ Ізмаїльського архіву «Накази Кишинівського окружного інспектора поліції про переслідування євреїв про відправку їх в табори з підвідомчими комісаріатами поліції» свідчить, що в м. Ізмаїл після 25 липня 1941 р. були створені гетто та табір примусової праці. Гетто локалізувалося на території вулиць Запорозьких козаків (колишня Кутузова), Олександра Захаріаді (Чапаєва), Авраамівська (28 Червня), Комерційна (Леніна) та вміщувало в собі 17 домівок.
    «Мешканцями» гетто були жінки і діти, люди похилого віку та хворі, чисельність яких вже на 23 серпня становила 561 людину, серед яких 35 чоловіків віком від 60 до 80 років, 353 жінки від 18 до 80 років та 173 дитини від 3 до 17 років.
    Розташування табору примусової праці було символічним – на місці Великої синагоги за адресою Торгова (Пушкіна), 13 (нині – двоповерховий житловий будинок навпроти управління газового господарства). У таборі примусової праці розміщувалися молоді і здорові чоловіки, які використовувалися для виконання важкої фізичної праці. Послугами молодих в'язнів користувався і ізмаїльський суд, порт, казарма. Серед в'язнів були столяри, скляри, механіки, художники і кравці.
    Умови перебування людей в гетто та таборі примусової праці були антисанітарними та нелюдськими: вони були вимушені жити у бараках, свинарниках, або прямо на землі, без приміщення, практично без їжі та засобів для існування. Виживали євреї в гетто за рахунок відважних місцевих жителів, які, ризикуючи своїм життям, через п'ять кіл колючого дроту перекидали голодним та виснаженим в'язням їжу. Про жахливі та голодні умови перебування ізмаїльських містян єврейської національності свідчать документи: прохання шефа ізмаїльського гетто надавати щодня 360 буханок хліба по 700 г кожна, оскільки євреї 3 тижні не їли хліба. Також 310 г цукру на 685 чол.

ТАЄМНИЦЯ КРІПОСНОГО ЯРУ

    Такі нелюдські заходи проводилися лише з однією метою – послабити євреїв та «підготувати до неминучої участі – загибелі. Про подальшу долю ізмаїльських євреїв свідчать старожили нашого міста, свідки тих злочинних та вражаючих своєю жорстокістю подій. Вони згадують, як чули глухі поодинокі постріли на дні яру, який знаходився на території району «Фортеця», навпроти нинішньої автозаправки.
    Саме на цьому місці була розстріляна молодь з гетто та табору примусової праці, а їхні тіла були скинуті у тамтешні криниці. Згідно з актом судмедекспертизи під час ексгумації у листопаді 1946 р., з криниці були вилучені рештки 56 чоловік, з них зберігся тільки 21 труп, а кількість інших вбитих було встановлено за кількістю черепів та лопаткових кісток.
    Поруч з криницею знаходилася траншея, з якої були витягнуті останки 14 осіб, серед яких були жінки. Подальша ексгумація була припинена через несприятливі погодні умови, проте згодом не була проведена до кінця. У деяких з них збереглися мотузки, якими були пов'язані кисті правої руки однієї людини і лівої іншого. І що характерно, отвори від вогнепальних поранень були не у всіх. Можна припустити, що жертви підбивалися до криниці попарно пов'язані, одного з них убивали пострілом ззаду, і він, падаючи, захоплював за собою у криницю прив'язану до нього людину. Є відомості, що знайдені тоді трупи були поховані в братській могилі на території турготелю «Дунай». Проте до сьогодення, на жаль, це поховання не збереглося.
    Тіла тих, кого вдалося впізнати згідно зі знайденими з ними речами було поховано на старому єврейському кладовищі (район «Виставки»). Коли це кладовище було розформовано, деякі могили перенесли на нове місце – на єврейське кладовище по вул. Тиха (Тельмана). Книга Скорботи України (Частина 2) надає імена вбитих представників цілих сімей: Марьяся Гершкович, Пауліна Гершкович (1931 р. н.), Рахіль Гершкович (1912 р. н.), Берку Янкелевич (1928 р. н.), Ейніх Янкелевич (1885 р. н.). Вражає, що серед цих жертв були і діти: Пауліні – 10 років, Берку – 12.
    Згодом, 11 квітня 2011 року пам'ять загиблим була увіковічена меморіальною плитою. Плита була встановлена за адресою розташування Великої Синагоги, Торгова (Пушкіна), 13 (будівля управління експлуатації газового господарства).
    Прізвища жертв злочинів румунської окупації не були випадковими. Можна припустити, що вони перебували у родинних зв'язках з поборниками підпільного руху проти нацистської окупації – Яківом Янкелевич та його рідною сестрою Витєю Янкелевич (Гершкович). Племінник комісара розвідувально-диверсійного загону «Дунай» Леонід Зусевич згадує, що його дядько разом зі своїм загоном допоміг останній колоні біженців м. Ізмаїла, що йшли на Одесу. Тоді Леонід бачив свого героїчного дядька в останній раз.
    Розстрілом частини єврейського населення сігуранца не обмежилася. Вже 15 жовтня євреї Болграду, Ізмаїлу і Рені були транспортовані через Тарутине у останню «подорож» у своєму житті, пунктом призначення якої був Богданівський концтабір (Доманівський район, суч. Миколаївська обл.).Серед приречених на загибель була і 12- річна Лідія Сегал (Гоцуленко) — одна з небагатьох жителів нашого міста, якій вдалося вижити після після перебування у другому Бабиному Яру. Про жахи транспортування дорогою смерті Лідія Григоріївна згадує: «Нас привезли на єврейське кладовище, де працював медпункт. Там оглядали євреїв на предмет золота. У дорослих виривали (у кого були) золоті зуби, у таких, як я, дівчаток витягали з вух сережки, які надягали за єврейським звичаєм при народженні. Оглядали ретельно, щоб не пропустити прихованого золота. Аж до гінекологічного огляду. При цьому на вулиці було чутно постріли – це поліцаї стріляли в гору, щоб залякати людей, щоб ті скоріше віддали своє майно...».
    Для поховання єврейські співвітчизники рили могили власноруч, голими руками, і останнє місце перебування людей було неглибоким. Саме цей в врятувало Лідію та її сім'ю: маму і сестру. Жінок знайшли партизани й сховали у спеціальній ямі для силосу. Сім'я Сегал перебувала у цій ямі до тих пір, поки не вийшов наказ про припинення знищення євреїв. Проте залишивши своє місце перебування Лідія знову потрапила у гетто, звідки була направлена на роботи в Карлівку Миколаївської області. Після визволення краю сім'я Сегал знову повернулася у рідне місто.

СЕМЕН ТРАХТМАН – ІСТОРІЯ ДРУГОГО ЖИТТЯ

    Одним з жертв розстрілу євреїв під Татарбунарами був сімнадцятирічний Семен Трахтман. 28 червня 1941 р. він стояв у загальній черзі за смертю, але людина, яка стояла позаду нього, змогла його штовхнути у яму до того, як у нього вистрелили. З братньої єврейської могили йому допоміг вибратися циган. Далі Семен відправився пішки у с. Карячка (потім с. Мирне Кілійського району), де довго жив у родині Масленнікових, що приховала його національну приналежність. У серпні 1944 р. він пішов на фронт добровольцем, а після війни повернувся у рідне місто, де багато років працював водієм в Дунайській Басейновій лікарні. Такий щасливий білет вдалося витягти лише одиницям. Згідно довідці Ізмаїльського архіву ( ф. Р-380, оп. 1, спр. 15, л. 284) 28 липня 1941 р. було розстріляно 650 в'язнів табору с. Татарбунари.
    У цей день скорботи й пам'яті, ми приєднуємося до загальної печалі й висловлюємо свої співчуття втраті, ім'я якої Голокост – уособлення людських страждань і абсолютного зла, універсальний символ трагічної події для всього людства.
    Але це історія не лише болю і страждань, а й тріумфу та відродження, історія людської гідності та любові до життя. 29 вересня – день глибоких роздумів і пошуку відповіді на, здається на перший погляд, прості, але водночас і надзвичайно складні й завжди актуальні питання... Чому Голокост став можливим? Що до цього призвело і що цьому сприяло? Нинішні покоління не повинні забувати уроків цих трагічних подій, аби не допустити їх повторення...

               Наувовий співробітник відділу історії та культури                                          Труфкін Р.В.