Н�

24

2023

90-ті роковини Голодомору 1932–1933 років

Щороку в четверту суботу листопада ми вшановуємо пам'ять жертв Голодомору 1932–1933, масових штучних голодів 1921–1923, 1946–1947 років і згадуемо страшні сторінки історіі нашого народу. Вперше шанувати загиблих почали в 1998 році Указом президента Леоніда Кучми. Але сучасну дату і назву дня визначив Указ президента Віктора Ющенка у травні 2006 року. У 2023-му пам'ятна дата припадає на 25 листопада. Долучіться в цей день о 16.00 до Загальнонаціональної хвилини мовчання. Згадайте про мільйони людських життів, які Україна втратила внаслідок Голодомору і масових штучних голодів. Закликаємо також людей по всьому світу

засвітити вогник у домівці як вияв скорботи за загиблими, віри в перемогу України й готовності докласти зусиль, щоб геноциди не повторювалися. Свічка пам'яті – це той жест, який має об'єднувати українців. Традиції шанування жертв великих національних трагедій є у різних народів. І це справді те, що об'єднує людей у єдиний народ.

    Цього року ми вдруге вшановуватимемо жертв сталінського геноциду в умовах повномасштабної війни, яка супроводжується геноцидними діями Росії проти українців. Трагічні події та злочини,

які розгортаються на наших очах, демонструють: жива пам’ять надзвичайно важлива; ті, хто чинить злочини проти людства, мають бути засуджені світовою спільнотою, а жертви – вшановані.

    Проти волелюбності украінського народу боролися різними способами і майже самим жорстоким був голодомор. Іменник «goldmor» складен з двох коренів: голд і мор – має значення «мор, викликанний голодом». На початку ХХ ст. Україна пережила три Голодомори: 1921-1923 рр., 1932-1933 рр. та 1946-1947 рр. В 20-ті роки минуло століття голод охопив всю південну Україну, звідти масово вивозився хліб на північ і на експорт. Тільки закінчилася Перша Світова війна, незалежна Україна проголосила себе Народною Республікою в 1918 р., а в 1920 р. була завойована Червоною Армією. Почалася продразверстка, були створені спецпідрозділи, які призначалися для вилучення хліба і сільхозпродуктів. Хліб в Украіні був, але його відірвали від голодного рота селянина, робітника, їхніх дітей, відправляючи за межи нашоі землі. Післявоєнна розруха, примусове вивезення українського хліба в Росію і за кордон, неврожай через посуху, падіння продуктивності праці населення, різке скорочення посівних площ і породили голод в 1921-23 роках. Із двадцяти українських губерній голод охопив Одещину, Миколаївщину, Запоріжжя, Доннечину, Полтавщину та Харківщину. Від осені 1921 р. до весни 1923 р. до сусідніх радянськіх республік було вивезено 9 млн. пудів хліба, ще 13,5 пудів експортовано за кордон. Представник Американского комітету допомоги Ф.Конс згадував як щодня по вулицях міст збирали померлих людей, а один з Італійських комуністів був свідком, як в Одесі червоноармійці відбирали у дітей поживу, а малолітні дівчата віддавались морякам за хліб.
    У серпні 1922 р. 60% голодуючих нашої республіки отримали довгоочікувану допомогу від закордонних організацій, більшість пайків надала Американська адміністрація допомоги АРА. Різні допомогові організації відкрили в голодуючих місцевостях громадські кухні та їдальні.
    Голодомор – це жорстка школа пам'яті, яка вчить людину захищати себе, свою оселю, свою родину. Найбільш трагічним виявився голод 1932-33 років, причиною якого стала примусова для селян політика хлібозаготівлі, яку проводила комуністична влада. І.В. Сталін залізною рукою впроваджував терор і голодну смерть. Голодомор тривав в Україні 17 місяців: з квітня 1932 р. до листопада 1933 р.
    Голод охопив весь Центр, Південь, Північ і Схід (територія Західної Украіни та Крим тоді не входили до складу УРСР). Збереглися свідчення, що були організовані «зелені ешелони» для забеспечення промислових районів Росії продуктами харчування. З України вивозили не тільки посівні, але навіть огірки, капусту та помідори, залишая людей на голодну смерть. Заборонялася торгівля в сільській місцевості, продовольче постчання сіл призупинилося.
    Голодомор 1932-33 років спричинив величезну смертність населення, особливо дітей і стариків. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя і кору дерев. Траплялися численні випадки канібалізму. Села обезлюдніли. Живі не мали сил ховати померлих.
    У деяких населених пунктах над сільрадами вивішували чорні прапори, це означало, що жителів тут вже немає. А в цей час на залізничних станціях, у елеваторах під охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба. Селяни кидали домівки й шли до міста, багато з них гинуло по дорозі, але порятунку не було і тут. Прагнучи врятувати хоча б дітей, батьки залишали їх у лікарнях, державних установах, біля під'їздів будинків і просто на вулицях. Учні тих часів тихо вмирали за партами. Вони волочили ноги до школи ні для навчання, а щоб раз на день їм давали смердюче варево з висівок.
    Біля 20 країн світу визнали голод в Україні 1932-33 років геноцидом. Однак, серед істориків та політиків немае єдиноі думки. Слова «геноцид» немає в документах ООН, ЮНЕСКО і ПАРЄ. У резолюціі Європарламенту Голодомор названо «жахливим злочином проти народу України та людності». Через брак достовірних даних того періоду чисельність втрат оцінюють по різному – від 1,8 млн. до 7,5 і навіть 10 млн. Однак більшість фахівців сходяться на думці, що прямих жертв голоду було 3-3,5 млн. Масовий голод був також на Поволжі та Кубані, на Південному Уралі та Західній Сибірі, Белорусіі, Казахстані та Молдові.
    Голод 1946-47 років був третім в Україні. Сталінська політика «розкуркулення», вивезення зерна за кордон, тяжкий післявоєнний стан сільського господарства та засуха 1946 р. спричинили новий голод. За ці роки з СРСР вивезено 350 тонн зерна до Румуніі, 600 тонн до Чехословаччини, 900 тонн до Польші, а в Молдові та Бессарабії шаленів голод. Жителі Бессарабії, Східної і Центральної України їхали у західні регіони, де діяло украінське підпілля. Утікачів від голоду називали «мишечниками» або «торбешниками». Їх було видно одразу: втомлені, голодні, худі із мешками через плече вони прибували різними шляхами, переважно залізницею, люди ховалися у вагонах з вугіллям від НКВС. Тисячам вдалося прорватися у галицькі міста та села. Утікачі з голодних регіонів намагалися ходити селами, там було беспечніше, можно було швидше знайти їжу чи нанятися за харчі на роботу, знайти дах над головою у якійсь хаті. Хто не мав грошей чи чогось на обмін – вмирав. Трупи знаходили на дорозі. Розповідали, що в одному із сіл збожеволіла жінка, яка з'їла мертву дитину.
    Все меньше і меньше лишається серед нас живих свідків Голодомору, тим більш важливо берегти пам'ять про ті часи, які випали на долю українців. 
    Свою статтю я завершу словами Святослава Вакарчука: «Голодомор був організованний, щоб вживити украінському народу ген «страху і покорності». Найкраща пам'ять про загиблих – знищити цей ген у собі раз і назавжди».

   
                                                             Ст. науковий співробітник музею Мельянцева Т.О.