Голодомор: Пам'ять про тих, хто не дожив ...

2211253 Голодомор-геноцид 1932-1933 років досі глибоким карбом ятриться в нашій історії. Злочинна політика тоталітарного режиму безпосередньо вплинула на найвразливішу верству населення – дітей. Катастрофічно висока смертність дітей, різкий спад народжуваності, безпритульність, фізичні та психічні травми тих, хто пережив цей геноцид, – далеко не повний перелік наслідків геноциду.

    Голодомор очима дітей, які не встигли вирости, – це світ, де дорослі "забирали" їжу, навіть у тих, хто не встиг вирости, а діти ставали свідками, як їхні батьки ховають зерно, щоб прогодувати родину, а сусідів примусово забирали в міліцію. Вони згадують про жахливі сурогати, якими доводилося харчуватися, і про жорстокі методи покарання, такі як "Закон про п'ять колосків", який призводив до розстрілу або ув'язнення за крадіжку будь-якого зерна. Діти бачили, як їхні родини змушені були їсти мишей, щурів, хробаків та інших тварин, а також збирати листя та кору дерев, щоб вижити. Цей досвід дитинства, пережитий в умовах геноциду, залишив глибокий слід у пам'яті дітей, які згодом дорослішали в атмосфері страху та втрати.
    Для тоталітарних режимів людське життя не має жодної цінності. Мільйонні людські жертви в СРСР розглядалися комуністичними ідеологами та правлячою верхівкою як плата за побудову «нового світу». Для комуністичного режиму СРСР діти були своєрідним сировинним матеріалом, з якого можна було витворити «радянську людину». У подібний спосіб сучасні російські чиновники заявляють про потребу «виправлення» українських дітей, про необхідність любити «нову батьківщину». Русифікація й асиміляція – спільні дії тоталітарного комуністичного та сучасного путінського режимів.
    Жахливі геноцидні умови життя, створені в 1932-1933 роках, призвели до катастрофічної смертності українських дітей. Проведений проф. В. Сергійчуком аналіз смертності окремих річних вікових груп у різних районах УСРР засвідчив величезні втрати дітей внаслідок Голодомору-геноциду. Це відобразилося на кількості учнів у післяголодоморному періоді – за шкільні парти в середньому сіло лише 30-40% від усіх дітей, народжених у відповідні роки.
    У голодне лихоліття 1932-1933 рр. найменше шансів вижити мали саме діти. Адже для свого повноцінного росту та розвитку дитячий організм потребує достатнього обсягу їжі. Нестача поживних речовин може завдати непоправної шкоди для фізичного і розумового розвитку дитини, знижує опірність організму до хвороб та призводить до смерті.
    Відсутність будь-яких можливостей нагодувати своїх дітей змусило багатьох матерів зважуватися на відчайдушний крок – привозити їх до найближчих міст і залишати на вокзалах, у під'їздах будинків, на порогах лікарень, дитбудинків, на базарах... Це призвело до появи величезної кількості безпритульних дітей, що заполонили усі міста та містечка УСРР.
    З 1932 р. було запроваджено так. звані «приймальники-розподільники», завданням яких було «збирати» безпритульних дітей, проводити їхню «дезсанобробку», надавати новий одяг та забезпечувати їхній перехід до закладів опіки. Виловом дітей займалася міліція і Державне політичне управління.
    Однак утримання дітей у таких закладах не було умовою їхнього виживання. Радше навпаки – в дитбудинках у концентрованому вигляді поставав цинізм «радянської влади», яка під гаслом «боротьби з безпритульністю» фактично не забезпечуючи цих дітей харчами та не створюючи жодних умов для життя, часто лише відтерміновувала їхню голодну смерть.
    На кінець травня 1933 року переповнені притулки в Харківській області містили 24,5 тис. дітей. Крім них, по області було зібрано ще 27,8 тис. безпритульних дітей, що потребували забезпечення. У Запоріжжі лише з травня 1932 до листопада 1933 років в «Будинку немовляти» померло 788 дітей у віці до 8 років. А в Києві в одному дитбудинку №15 за один день (7 квітня 1933 року) померло 15 немовлят у віці від 1 до 8 місяців.
    У Миколаєві в дитячому будинку «Червоне сонечко» акти про народження містять позначки «підкидьок», «вихованка (вихованець) дитбудинку». У численних записах про смерть її причиною вказано дистрофію. Деякі діти народжувалися настільки кволими, що жили всього кілька днів, записи про них містять лише прізвища, без імен і навіть статі, неначе їх і не було...
    Не менш цинічним з боку «радянської влади» була турбота про сільських дітей-сиріт, батьки яких померли голодною смертю – їх віддавали «під патронат» селянам (колгоспникам та одноосібникам), які самі часто були позбавлені засобів для існування, зумисне перекладаючи відповідальність за життя і долі цих дітей на інших знедолених. Харчування на межі виживання, хвороби, лахміття замість одягу, злиденні умови проживання дітей-сиріт – усі ці атрибути дитбудинків 1930-х років поєднувалися з повсюдним декларуванням турботи «радянської влади» про дітей, з «більшовицьким вихованням» нової, «комуністичної» людини.
    Окрему категорію дітей в роки Голодомору складали діти т. зв. «куркулів». Цих «класових ворогів народу» депортовували цілими сім'ями, створюючи в місцях призначення навіть окремі бараки для дітей. У складі депортованих у 1931 році 31 655 «куркульських родин» (всього 131 909 осіб) було 45 858 дітей. Дитячі концентраційні табори для дітей були й в УСРР – під виглядом дитбудинку в с.Личанка Миргородського району такий концтабір існував з 1930 по 1934 рік. Дітей «куркулів» публічно таврували, обмежували у праві здобуття освіти, вільного вибору роботи чи місця проживання.
    Окрім фізичного винищення Голодомор завдав непоправних втрат цілому поколінню українських дітей. У них назавжди закарбувалися морально-психологічні травми, що в подальшому впливали на їхній життєвий шлях. Психічний злам, якого зазнали жертви Голодомору, залишив відбиток і в наступних поколіннях.