Я�

27

2026

Трагедія ізмаїльських євреїв у роки Другої світової війни (Початок)

Щорічно, 27 січня, відзначається Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. Цю дату обрано не випадково, адже саме 27 січня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили найбільший нацистський табір смерті Аушвіц-Біркенау (Освенцім). Під час Другої світової війни 6 мільйонів євреїв стали жерствами нацистської політики, що передбачала знищення народів і груп, які нацисти вважали загрозою або неповноцінними.  Близько 1,5 мільйона з них були з теріторії сучасної України. Це один

ізнайжахливіших прикладів геноциду в історії людства.

    В 1940 році частина території Румунії відійшла до Угорщини. Як компенсацію Гітлер пообіцяв Румунії українські землі за умови, що Румунія вступить у війну проти СРСР на боці Німеччини. Депортація євреїв розпочалася 15 вересня 1941 року. Румунські солдати вигнали зі своїх будинків близько 150000 євреїв і під конвоєм погнали їх за Дністер. Десятки тисяч євреїв померли дорогою від голоду, холоду або були розстріляні. Взимку 1941-42 роках у таборах у долині річки Буг було вбито 70000 людей. Загалом у зоні трансністрії було знищено понад 200000 євреїв, не рахуючи вбитих німцями у 1941 році. З євреїв, які опинилися в Трансністрії, вижити вдалося не більше третини. Тим не менш, це набагато більше, ніж у зоні німецької окупації: румунська влада меншою мірою, ніж німецька була віддана ідеї тотального знищення євреїв; українське населення менше боялося румунських репресій, і тому більше допомагало євреям.

Євреї, депортовані з Бессарабії до Трансністрії

Євреї, страчені фашиськими окупантами. Одеса

Депортація євреїв у Трансністрію за участю як румунських солдатів,

так і "мирних жителів" з місцевого населення, 1941
   

    Світова катастрофа Голокосту знайшла своє практичне втілення й на території Одеської області, безпосередньо міста Ізмаїл та Ізмаїльського району. Ці події були освітлені в 2011 році в Ізмаїльскому історико-краєзнавчому музеї Придунав'я на виставці «Не знає пам'ять тління».

    У старому Ізмаїлі був район, де компактно мешкали євреї (нині це територія між школою №6 та будівлею управління Українського Дунайського пароплавства). Згодом євреї розселилися по всьому місту, і до 1940 року в Ізмаїлі їх проживало 3240 чоловік. Напередодні звільнення нашого краю та приєднання його до Радянського Союзу багаті євреї (підприємці, банкіри, домовласники, адвокати та інші) емігрували до різних країн, а з початком Другої світової війни більшість тих, хто залишився, евакуювалися в глиб країни. 
    22 червня 1941 року Ізмаїл зазнав артобстрілу фашистськими військами. Але захопити місто одразу їм не вдалося: майже місяць частини прикордонного загону, моряки за підтримки та прямої участі населення тримали оборону. 20 липня 1941 року оборону було знято, два дні в Ізмаїлі панувала безвладдя. Потім почалося неминуче: знущання та пограбування місцевого населення окупантами. Після відступу радянських військ і захоплення Ізмаїла розпочався жорстокий терор. Але найжахливішою була доля євреїв, яких залишилося близько 700.  
    26 липня 1941 року, у районі проживання єврейського населення, були офіційно організовані адміністративні уособлення антисемітизму – табори примусової праці в Ізмаїлі, Болграді, а також гетто у Болграді та Рені. А на території села Богданівка Березівського району Одеської області (нині Доманівський район Миколаївської області) була створена остання станція призначення представників єврейської національності – концентраційний табір, який завдяки кількості замордованих людей отримав заочну назву другого Бабиного Яру.
    Ізмаїльське гетто утворилося 10 серпня 1941 року. Спочатку під гетто було відведено кинутий будинок на розі вулиць Комерційної та Липованської (нині – будинок на вул. Захаріаді Олександра, 75 (Чапаєва)).  Поліція та жандарми за допомогою різних провокаторів та агентів виявляли євреїв по всьому місту та зганяли їх у гетто. Євреїв змушували нашити з правого боку грудей матер'яну шестикутну зірку жовтого кольору (відзнака євреїв у німецьких концтаборах). Незабаром одного будинку під гетто стало недостатньо, і тоді було відведено ще один – на вулиці Короля Фердинанда I, 7 (нині це будинок на вул. Авраамівській, 9 (28 Червня)).

 У цьому будинку на вул. Захаріаді Олександра було перше Ізмаїльське гетто

Другий будинок під гетто на вул. Авраамівській, 9

    Крім гетто в Ізмаїлі було також створено табір примусової праці, розташування якого було символічним – на місці Великої синагоги для багатих євреїв на вул. Колонела Недяну (полковника), 11. Зараз це двоповерховий житловий будинок на вул. Торгова (Пушкіна), 13 (навпроти Міжрайгазу). Туди було зігнано 90 чоловіків віком від 16 до 60 років, але 40 із них були непрацездатними. У червні 1941 року у трудовому таборі розміщувалися 52 молодих, здорових та фізично міцних чоловіків-євреїв від 16 до 65 років, яких використовували для виконання важкої фізичної праці. Послугами молодих в'язнів користувався ізмаїльський суд, порт, казарма. Серед в'язнів були столяри, шкляри, механіки, художники та кравці.

    Двоповерховий житловий будинок на вул. Торгова (Пушкіна), 13,

на місці якого був табір примусової праці 

    30 липня 1941 року Указом Міністерства внутрішніх справ № 15739/941 євреям було заборонено пересуватися з міста до міста. І вже 1 серпня 1941 року слідує наказ № 5811/941, згідно з яким євреї залучаються до важких робіт. Цей документ стосувався євреїв, підданих інших держав. Якщо в'язні відмовлялися працювати, їх годували. Якщо хтось тікав із концтабору, тоді розстрілю зазнавав кожен десятий ув'язнений.
    Станом на 1 серпня 1941 року в гетто перебували 159 осіб, з яких 104 використовувалися на роботах з прибирання міста. У серпні 1941 року до таємної поліції Румунії Сигуранцю надійшло повідомлення про те, що виявлено ще не всіх євреїв – хтось змінив зовнішність, хтось змінив імена та ховався містом і селами серед болгар, молдаван та росіян. У зв'язку з цим із Кишинева до Ізмаїла прибув підрозділ айнзацгрупи (ескадрону смерті, який займався масовими вбивствами цивільних осіб на окупованих територіях та відіграв провідну роль у "остаточному вирішенні єврейського питання").

    22 серпня в Ізмаїлі та навколишніх селах фашисти провели облаву на євреїв. У результаті, за архівними даними, 23 серпня в гетто вже налічувалася 561 особа: серед яких – чоловіків віком від 60 до 80 років – 35, жінок від 18 до 80 років – 353 та дитини від 3 до 17 років – 173. Гетто терміново розширювалося. Кілька кварталів у єврейському районі, обмеженому вулицями Іона Бретіану, Короля Фердинанда I, Кріпосної та Єпископа Мелхиседека (зараз це вулиці відповідно: Запорізьких козаків (Кутузова), Авраамівська (28 Червня), Свято-Нікольська (Дзержинського) та Петра Могили (Папаніна)), обгородили колючим дротом та виставили охорону.

   Справа про переслідування євреїв та відправлення їх до таборів, 1941 рік

    В Ізмаїльському архіві у справі "Приказы Кишиневского окружного инспектората полиции о преследованиях евреев и отправке их в лагеря с подведомственными комиссариатами полиции" є список із 67 в'язнів, зайнятих на будівельних роботах.

Списки ув'язнених ізмаїльського гетто, які працювали на будівництві примарії

    Згідно з документами під гетто було задіяно понад 20 дворів. Загалом у ізмаїльських концтаборах налічувалося близько тисячі ув'язнених євреїв. Їхнє життя було нестерпним, люди були розгублені, вони не знали, що на них чекає попереду. Умови перебування людей в гетто й таборі примусової праці були антисанітарними та антилюдськими: вони були вимушені жити у бараках, свинарниках або прямо на землі, без приміщення, практично без їжі та засобів для існування. Продукти на харчування виділялися, але вони розкрадалися адміністрацією. Євреї сильно голодували та виживали в гетто переважно за рахунок відважних місцевих жителів, які, ризикуючи своїм життям, через 5 кіл колючого дроту перекидали голодним та виснаженим в'язням їжу.
    Про жахливі та голодні умови перебування ізмаїльських містян єврейської національності свідчать документи: прохання шефа ізмаїльського гетто надавати щодня 360 буханок хліба по 700 грамів кожна, оскільки євреї 3 тижні не їли хліба. Також 310 грамів цукру на 685 чоловік.

    Із спогадів очевидців тих незабутніх подій.
    Фаїна Федорівна Кіосєва, мешканка міста Ізмаїл:
   – Коли почалася війна, наша родина жила на вул. Леніна, навпроти нинішньої міської лазні. Поруч винаймала квартиру єврейська родина: чоловік, дружина та доросла дочка. Незабаром після того, як румуни та німці увійшли до міста, цю родину забрали. Сусіди йшли спокійно, без істерик, вони попрощалися з нами і сказали, що, мабуть, уже не повернуться. Цю родину та багатьох інших євреїв розмістили у синагозі, яка знаходилася на розі вулиць Комсомольської та 28 Червня. Будівлю обгородили колючим дротом. Наразі цієї синагоги вже немає. Моя мама носила ув'язненим молоко.

    Лідія Григорівна Гоцуленко (Сегал), мешканка міста Ізмаїл:

   – У перші дні окупації наша родина потрапила до Ізмаїльського гетто, розташованого на розі вулиць Чапаєва та Комерційна (колишня Леніна). Територію, обтягнуту колючим дротом, охороняли румунські поліцаї. Сюди зганяли євреїв із усіх частин міста. Їсти нам приносили місцеві жителі, а поліцаї їх за це били.

    Наша сім'я пробула в Ізмаїльському гетто не надто довго. За кілька місяців людей зібрали на єврейському цвинтарі, де у сторожці працював медпункт. Там проводився ретельний огляд, у людей відбирали всі цінності, золоті прикраси, навіть до того, що виривали золоті зуби. Після цього нас разом з іншими в'язнями на возах погнали до концтабору в Доманівку Одеської області, де частина з них була розстріляна. Нас тримали у бараках для свиней, які належали місцевому радгоспу. Спали ми у соломі. 

    Наступним пунктом жахливого маршруту стала Богданівка (зараз це Миколаївська область, Доманівський район). Там розміщувався найстрашніший концентраційний табір для євреїв, створений румунськими окупантами біля річки Південний Буг. Його ще називають другим Бабиним Яром – з грудня 1941 року по лютий 1942 року там було знищено 54 тисячі євреїв.

    Коли у таборі почалася епідемія тифу, людей почали масово винищувати – їх виводили у поле голими по 15-20 осіб та розстрілювали. Дітей розстрілювали окремо, а тіло ледве присипали землею.

    Якось уночі на розстріл повели нашу родину. Нас врятували партизани, що мешкали в місцевих лісах. Вони виявили нас поранених під тонким шаром землі і приховували, поки з Берліна в 1942 році не прийшов наказ припинити масове знищення євреїв. Тільки тоді в'язні, що дивом врятувалися, змогли покинути свою “схованку”.

    Потім моя сім'я була орієнтована на роботи в Карлівку Миколаївської області, де разом із іншими в'язнями прокладали залізницю.

Далі буде...